Схожі думки також час від часу находять. Але стримує одне але, від долі - не втечеш. В роки Другої світової війни хоч і загинуло багато людей, багато ж, незважаючи ні на що, вижили. Тому якщо наша доля жити щасливо на нашій землі, то все буде добре. Я в останні дні просто переконую себе в тому, що навіть якщо третя світова - виживати серед своїх легше ніж серед чужих, можна згуртуватися і допомагати, а на заході в людей ментальності інші, вони взагалі до виживання важко пристосовані. Для них відсутність світла чи води - вселенська катастрофа. А ми знаємо де в лісі джерело, маємо свічку, газовий балон і плитку...
Речі, на які я не можу вплинути, намагаюся сприймати спокійно.
Коли ще була студенткою, проходила якось за церквою Андрія, між мурами на Підвальній і там сидів дід, грав на чомусь дивному і старому, щось типу кобзи, я зупинилася, трохи послухала, і як порядний історик-соціолог почала спілкуватися з історичною спадщиною :). Дід на вигляд був дуже старий, то перше, що я запитала як він почувається і скільки йому років. Він говорив дуже притомно, а коли сказав, що йому 93 роки, почала в голові віднімати і згадувати що він може пам'ятати і що пережив. А дід пам'ятав все - і Першу світову, він її у Львові пережив, і австрійських вояків, і "польську" Україну, і і Другу світову, і настільки цікаво розказував, що стало по-доброму радісно за того діда, за його історію, за його життєву мудрість. Дід без каплі зла згадував усі події, зовсім не нарікав на життя, і мені дуже сподобалася його життєва позиція - він просто жив, як міг, знав своє місце на землі, і жив... Так і нам потрібно, жити тим, чим живемо, робити те, що можемо робити.
А з приводу втоми - авітаміноз+інтоксикація через постійне напруження і тривожні думки. В нас те саме. Ніби і не хворі, а повністю обезсилені, поболюють м'язи, тиск скаче. Важко сприймати те, що відбувається, дуже важко, але треба старатися думати про дітей, про своє здоров'я, щоб ми не впали морально духом, щоб могли підтримувати своїх дітей і щоб самі були в тонусі будувати нову Україну!
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 2014-03-13 07:32 am (UTC)Речі, на які я не можу вплинути, намагаюся сприймати спокійно.
Коли ще була студенткою, проходила якось за церквою Андрія, між мурами на Підвальній і там сидів дід, грав на чомусь дивному і старому, щось типу кобзи, я зупинилася, трохи послухала, і як порядний історик-соціолог почала спілкуватися з історичною спадщиною :). Дід на вигляд був дуже старий, то перше, що я запитала як він почувається і скільки йому років. Він говорив дуже притомно, а коли сказав, що йому 93 роки, почала в голові віднімати і згадувати що він може пам'ятати і що пережив. А дід пам'ятав все - і Першу світову, він її у Львові пережив, і австрійських вояків, і "польську" Україну, і і Другу світову, і настільки цікаво розказував, що стало по-доброму радісно за того діда, за його історію, за його життєву мудрість. Дід без каплі зла згадував усі події, зовсім не нарікав на життя, і мені дуже сподобалася його життєва позиція - він просто жив, як міг, знав своє місце на землі, і жив... Так і нам потрібно, жити тим, чим живемо, робити те, що можемо робити.
А з приводу втоми - авітаміноз+інтоксикація через постійне напруження і тривожні думки. В нас те саме. Ніби і не хворі, а повністю обезсилені, поболюють м'язи, тиск скаче. Важко сприймати те, що відбувається, дуже важко, але треба старатися думати про дітей, про своє здоров'я, щоб ми не впали морально духом, щоб могли підтримувати своїх дітей і щоб самі були в тонусі будувати нову Україну!