svetlaya_ya | сповідь ясельної каліки

Оригинал взят у

Понеділок. Державний садок, ясельна група. Привели Левка перший раз подивитися, були там 20 хвилин за яких такого надивилися, що на тиждень роздумів... Діти плачуть всі, по черзі: одне, бо не хоче сам їсти "погодуй мене", одне, бо мама пішла, його носять на руках, заспокоюють, інші плачуть за компанію... Левко і собі два рази розплакався, коли закрили двері в передпокій, де була я.
Вихователька "заспокоює": "Вони мусять переплакати - тиждень, два, буває місяць плачуть... Ми їх забавимо, кажемо - мама пішла за сочком... Всі плачуть, потім забувають..."
Ага, забувають! В дітей є така властивість - забувати погане, але коли тебе малого заплаканого лишає мама комусь чужому - таке не забувається, воно відкладається в підсвідомості на довгі роки.
Так, я не пам"ятаю зі свого садочкового дитинства майже нічого, окрім кількох відверто негативних моментів і одного хлопчика, з яким бавилася. Ніяких свят, ранків... не пам"ятаю, як мене залишали і плачів за мамою, але ненависть до садка залишилася назавжди, вона проявляється внутрішнім роздратуванням і небажанням відправляти туди своїх дітей. Минуло 30 років і здається, що все мало б помінятися, скільки написано про прив"язаність, дитячі потреби, але ж ні - мами і далі віддають дітей і швидко вибігають, бо так найлегше... Для кого? Для вихователів, які потім носять ту дитину пів дня на руках; для дитини, яка розуміє, що вона не потрібна мамі; чи для мами, яка мусить йти на роботу і працювати з усвідомленням того, що її дитина десь там плаче?..
Німецькі садочки на своїх сайтах пишуть прохання перший час залишатися з дітьми, бавитись з ними в групі, щоб дитина поступово звикала, але в нас інші методи, нашій державі потрібні громадяни, які з дитинства навчилися бути непотрібними. І ти ростеш з тим усвідомленням непотрібності, стаєш підлітком з суїцидальними думками (о, скільки в мене їх було - з прощальними записками і ковтанням пігулок), навчаєшся, не знаючи, чи правильний вибір зроблено і чи згодиться колись те навчання, ходиш на роботу, не розуміючи сенсу такого життя... А потім народжуються свої діти і - ось воно! Ти розумієш, що їм потрібна мамина любов, якої тобі забракло в дитинстві. І її треба давати вже, бо в підлітковому віці вони її не приймуть. Дворічній дитині потрібен не колектив і не розвиток в садку, а в першу чергу, усвідомлення, що батьки її люблять і якщо його не дати, то можна все життя потім його шукати - в ранніх статевих стосунках, в сумнівних компаніях, в шлюбі і поза ним... але час не повернеш і нічим заміниш. Все-таки, час і умови змінилися, тепер ніхто не жене на роботу після року відпустки, можна працювати і розвиватись вдома з дитиною, але, в більшості, свідомість все ще залишилась радянською: "треба йти на роботу", "треба звикати до колективу", "мусить переплакати"...

Всю зворотню дорогу додому проплакала. Не через Левка, думаю, на нього це не так сильно вплинуло. Сльози самі котилися від згадки про тих заплаканих діток, в голові ще лунало "хочу до мами!"; від погляду мами, яка швидко виходить - в ньому безсилля і рабська примиренність; від історій вихователів про те скільки хто плакав і як хто переживає звикання до садка... Одна дитина постійно чекає маму на кріселку в якомусь складському приміщенні, ніхто не бавиться групами, кожен сам по собі і проти всіх - картини як з дитячого будинку... Вже не кажу про те гнітюче приміщення з шафками в два поверхи і відкритий туалет з колекцією горщиків, але умови це другорядне... Шкода вихователів, які мусять заспокоювати, забавляти, заговорювати і справді вірять в те, що це нормально, бо так завжди було і не можна інакше. З такою роботою складно мати здорову психіку. Але найбільше було шкода саму себе, бо батьки недолюбили, бо не було відчуття потрібності тоді, немає його і тепер.

Сподіваюсь, татко, який в дитинстві не ходив в садок, тому записав сина (бо ж батьки завжди намагаються дати дітям те, чого в них не було), зробить правильні висновки від побаченого і не буде наполягати на садку, принаймні ще рік-півтора...